В душі людини я бачу вічність

 

25 квітня виповнюється 125 річчя від дня народження Вероніки Черняхівської, перекладачки з п’яти європейських мов, поетеси та представниці родини Старицьких-Лисенків. Трагічна доля Вероніки Черняхівської, стала символом української інтелігенції молодшого покоління, вихованого на традиціях української еліти, яка формувала національну культуру кінця ХІХ – початку ХХ століття. Вероніці довелось бачити Миколу Лисенка, рідного брата своєї бабусі, Лесю Українку, Михайла Грушевського, Бориса Грінченка, Володимира Самійленка, Михайла Коцюбинського, Івана Франка: перед дитячими очима промайнув квіт української нації.
Змалку Вероніка Черняхівська захоплювалася літературою, іноземними мовами, музикою, театром, мріяла про сцену. Вчилася на юридичному факультеті, отримала вищу економічну освіту. Але творча натура вимагала реалізації в іншій сфері, тож працювала перекладачкою.

З нагоди ювілею поетеси, в бібліотеці відбувся сторичний портрет «В душі людини я бачу вічність». Під час заходу присутні  не просто ознайомились з її життям, а читали вірші Вероніки Черняхівської, які сповнені ліризму, глибини емоцій та романтики та дізнались про перекладені нею книги Джека Лондона, Еміля Золя, Чарльза Діккенса, Стендаля та  Гі де Мопассана
Трагічна доля Вероніки Черняхівської – представниці родини Старицьких-Лисенків, стала символом української інтелігенції молодшого покоління, вихованого на традиціях української еліти, яка формувала національну культуру кінця ХІХ – початку ХХ століття.